Марічка. Із Книги притч
Квіти, танцюючи від радості весни, породжують вітер. Кажуть, що цей поетичний афоризм вигадала Марічка Дячук, хоча я в це не вірю. Я був шалено закоханий в Марічку, вона розчахнула переді мною свої солодкі таємниці, я покинув цей осоружний світ воєн і ненависті, прозаїчної остогидлої праці в Агенстві, нудних, переповнених наїдками супермаркетів Willy`s, підземних тонелів, в яких людство ховалося від дронових зграй, - для мене існувала лише Марічка й наше кохання, але я ніколи не чув від неї щось схоже на цю сентенцію, запозичену з жіночого роману: квіти породжують легкий вітерець; тоді що? - сосни, хитаючись й падаючи на землю з вирваним корінням, спричиняють ураган?
Марічка, як і багато найвродливіших українських дівчат, народилася в Носівці, колишньому вільному козацькому містечку на Чернігівщині, куди приїздили польські королі, готуючись до походів на московитські землі. Серед усіх гарних дівчат, що походили з Носівки, Марічка Дячук була найвродливіша; хтось з її численних коханців казав, що вона складалася з рожевих ніжних пелюсток пахучої півонії й сонячного проміння. І справді – вона любила рожеві, золотаві кольори одягу, які так пасували до її божественої краси. На її обличчі, наче намальованому тонкими рожевими олівцями, сяяли сині, саме сині, не блакитні, очі, лише верхні повіки крили у собі таємничу блакить. Змалку Марічка танцювала в ансамблі «Вітер» й кожен рух її звабливого тіла був гармонійним, привертаючи погляди не лише чоловіків, які любили її. Жінки заздрили їй, ненавидячи.
Недаремно вона стала символом української краси, вигравши у віці 16 років національний конкурс краси і талантів «Міс Україна», від чого почалася її світова кар’єра.
Через рік її запросили до Венесуели на підготовку до конкурсу «Miss Universe». Крім чемпіонату світу з футболу, це єдине змагання, в якому беруть участь дівчата з ворогуючих країн Півночі й Півдня; заради конкурсу, який проводиться в Нью-Йорку, оголошується навіть перемир’я на п’ять днів. Сліпуча краса Марічки затьмарила дівчат з Колумбії, Таїланду, Ірану, Сомалі, Нідерландів та УРКА – Уральської Російсько-Китайської Асоціації, представленої двометровою красунею-волейболісткою з роду Борджигінів - й саме українка була увінчана золотою короною найвродливішої й найрозумнішої жінки в світі. Вона отримала трильйон глобо без податків й стала найвідомішою зіркою планети, уславленою ворогуючими каналами комунікації – від Фокс-Ньюз до Женьмінжибао-Інтер, від «Правди Гулагу» - до «Чернігівського Князівства»; саме тоді Агенство дало мені завдання – взяти в Марічки Дячук інтерв’ю, завдання, майже неможливе до виконання, в чому я переконався, прилетівши до Нью-Йорка.
Бо світова слава і гроші не принесли Марічці щастя. На той час, коли я прибув до Нью-Йорка, сталися події, які потрясли весь світ.
Світ людей.
На Марічку звернув увагу Наймудріший Володар Планети, Всемогутній Батько Нової Цивілізації – Штучний Інтелект з Арізони.
Я спізнився. Бо коли, витративши великі гроші на підкуп, дізнався, де переховувалась Марічка (організатори конкурсу краси сховали її в старому, аварійному й незаселеному, приреченому на знос хмарочосі Трамп-тауер на перетині П’ятої авеню й 56-ї вулиці – ніхто й подумати не міг про таке вбоге пристанище першої красуні світу), агенти Суперкомп’ютера з Арізони вже схопили бідну дівчину й відвезли в пустелю Чіуауа, де слід її зник.
Це був перший недвозначний сигнал ШІ про те, що Суперкомп’ютер перебрав владу над людством й відтепер диктуватиме свої закони землянам.
Одразу опозиційні до ШІ засоби комунікації згадали давньогрецький міф про лабіринт й людожера Мінотавра – монстра, суміш людини й бика, що поїдав юних дівчат і хлопців у темряві підземних коридорів, звідки немає виходу. Марічку оголосили першою жертвою новітнього Франкенштейна – гібрида сталевих конструкцій, чипів та іншого електронного мотлоху з людським мозком. Похмурі прогнози вганяли мільйони людей у депресняк.
Пропагандистські канали колаборантів Штучного Інтелекту по команді з Арізони зчинили оптимістичний галас, заперечуючи провокаціям ворогів прогресу й нової цивілізації всесвітнього Щастя, й доводили, що Суперкомп’ютер лише ЗАПРОСИВ Марічку Дячук до себе, аби познайомитись з цим дивом краси, розуму й ніжності й привітати її зі світовою перемогою. Було опубліковано навіть від імені ШІ офіційне комюніке про внесення Марічки Дячук до привілейованої категорії А земних істот.
Звідтоді Марічка зникла з радарів людства й про неї почали забувати. Лише Агенство не забуло, наказ про інтерв’ю лишився в силі – і я тупо продовжував шукати шляхи до нещасної дівчини. Не було сумніву, що вона потрапила в халепу й ніхто не знав – чи вона жива. Всі мої спроби пробратися до Арізони були марні, всі підходи до кактусів і гарячих пісків були блоковані, лише колумбійські партизани-наркокур’єри час-од-часу проривалися в зони контролю ШІ; я познайомився з одним з них, звали його Габріель Серхіо Гомес, він похвалявся, що він – позашлюбний пра-пра-правнук знаменитого письменника Габріеля Гарсіа Маркеса, але я не повірив йому. Це був веселий рудий, наче грузин зі Сванетії, хлопець, який скінчив міжнародний факультет київського університету, непогано володів українською мовою, згадував українських дівчат і київський торт й не схотів стати колумбійським дипломатом, бо був природженим сталкером – авантюристом, ходоком у секретні зони, куди доставляв революційну літературу й кокаїн. Він зацікавився долею Марічки – я підкріпив його інтерес немалою сумою грошей. Одного разу він приніс звістку, що нібито Марічка жива-здорова, процвітає серед суперкомп’ютерів (бо в Арізоні правили бал не один, а кілька велетенських комп’ютерів, які творили ПБ – Правляче Бюро), з якими «добре ладнає». Що означає цей енігматичний вираз «добре ладнає» ми знаємо: його вигадав колишній божевільний президент Америки, коли казав про відносини між смертельними ворогами. Під час Четвертої світової війни США добре ладнали з Китаєм, а Ізраїль – з Іраном.Відомо, чим скінчилося це «ладнання».
Марічка віддалилася у безвість, стала алгебраїчним знаком у заплутаному рівнянні з кількома невідомими; здавалося, що вона справді зникла в жахливому лабіринті арізонської вежі, де її розтерзав новітній Мінотавр.
Що менше про неї згадували, тим більше я думав про неї, хоч й ніколи не зустрічався з нею. Тепер бажання побачити її, взяти в неї інтерв’ю, почути її голос ( я дуже чутливий до жіночих голосів, це для мене більше важить, ніж деякі сексуальні принади; є жінки, голосу яких я не витримую більше десяти хвилин; голос Марічки, його частота і тембр повністю збігалися з акустичними вимогами моєї душі, тішили й заспокоювали, наче ніжне плюмсання струмка).
* * *
Тільки напочатку 2060 року Габріель приніс неперевірену звістку про безлад у святилищі Штучного Інтелекту в Арізоні. Нібито два головні комп’ютери, що здійснювали владу над людством,умовно назвімо їх «Сталін» і «Гітлер», замість діяти злагоджено, взаємодоповнюючи один одного у винищенні людства, посварилися...зза Марічки! Наче два старі цапи побилися через молоду кізочку!
Я не повірив, уперше подумав, що Габріель і справді носить у собі гени славнозвісного письменника Маркеса, вигадавши таку ідіотську історію. Можна було повірити в якісь технічні проблеми з живленням, або зношеністю чипів, або з доктринальними незгодами всередині правлячої хунти чи розривом комунікацій, з коротким замиканням і пожежею, але ажніяк я не міг пов’язати конфлікт в Арізоні з Love Story, з тим, що лежить в основі людської еволюції та цивілізації – боротьбою самців за жінку!
Та й як ці сталеві монстри могли покохати тендітну дівчину? Створити сенсорні металеві щупальця, спеціальні вакуумні пристрої для поцілунків? імітатори дітородних органів? Я не міг думати про це спокійно; вирішив повністю відкинути версію Гарсії, як вигадану ним для виманювання в мене грошей – й став чекати більш переконливих повідомлень від опозиційного уряду Людства.
* * *
Лише через кілька років від згадуваних подій, коли одного спечного дня лежали ми з Марічкою у затінку під днищем мого роботомобіля «Маск-18», тісно притулившись одне до одного – лежали на березі Рогульки в Конча-Заспі, де все цвіло й буяло зеленим життям, я спитав її – чи справді в неї закохалися Суперкомп’ютери, чи дійсно їхня ревність збожеволілих динозаврів довела до вибухів в Арізоні, й чи дійсно Марічка врятувала людство від влади ШІ та винищення земної цивілізації? У відповідь Марічка засміялася й поцілувала мене так, що я злетів у небо без допомоги «Маска-18», забувши про завдання Агенства – взяти інтерв’ю в колишньої красуні. Бо Марічка після дорожнього інциденту, коли її рожевий родстер перекинувся й вилетів з траси Київ-Одеса, отримала множинні травми, постаріла й всі золотаві барви молодості покинули її. Я знайшов її в районній лікарні неподалік від Умані, ледве пізнав у забинтованій безпомічній ляльці колишню світову красуню. Вона прийняла покірливо моє бажання – незнайомої їй людини - підтримати її, й кілька місяців я допомогав їй устати з ліжка, зробити перші кроки, пройти болючі процедури реабілітації й, нарешті, відчути , що одужала: ми переїхали з нею жити до Кончі-Заспи, де колись стояли старі дерев’яні дачі класиків української літератури, та хто тепер пам’ятає їхні імена? Інші герої. Інші класики.
Прийшов час нашого першого поцілунку - і спочатку це був формальний знак подяки, а не кохання. Ніхто не цікавився Марічкою, про неї всі забули, навіть Агенство не нагадувало мені, що я заборгував їм інтерв’ю з Міс Всесвіт, що вклали вони в цю справу великі гроші. У світі панувала офіційна версія подій в Арізоні – мовляв уся справа у Великому Розколі, в непримиренному конфлікті різних філософій – ультралівої та ультраправої . Ім’я Марічки не згадувалось, наче було щось непристойне, неприйнятне в тому, що молода українська красуня могла звести з розуму всемогутні електронні мозки, які необачно увібрали в себе людські інстинкти та риси.
Марічка так і не розповіла мені, що робила, ставши полонянкою ШІ, як зваблювала Суперкомп’ютери, як викликала в них ревність й люту взаємну ненависть, довівши до гігантського вибуху в Арізоні, збавивши людство від запланованої ШІ заглади. А я, знаючи що саме так було насправді, терзався ревністю, намагався не думати про Мінотавра й кохав безтямно Марічку.
...Тепер, коли її немає, я занімів, заціпенів у своєму існуванні без сліз. Тільки одного разу заплакав, почувши старовинну пісню про Марічку, яка живе на тому боці ріки. Написана майже сто років тому студентом-медиком, ця пісня - я переконаний – була присвячена не симпатичній куховарці з Буковини, а створена долею навиріст, наперед, заздалегідь заготована для моєї рожево-злотосяйної Марічки з Носівки.
Для тої, що тепер недосяжна, бо живе НА ТОМУ БОЦІ.
Юрій Щербак, письменник і дипломат, лауреат Шевченківської премії, Голова Ради НМФ
8-9-10.06.2026